Роман Штибель, 26-річний анестезіолог, до початку повномасштабного вторгнення працював у дитячій реанімації обласної лікарні Івано-Франківська.
Минулого літа пішов добровольцем у медичний батальйон «Госпітальєри». Місяць рятує поранених на фронті, місяць — новонароджених у лікарні рідного міста, пише Громадське.
Він розповів про свої здивування від війни, про військових лікарів, яких рятує почуття гумору, та поранених, які мовчки терплять пекельний біль.
«Пішли воювати я, брат і тато»
Я ріс на улюбленому фільмі тата «Пропала грамота», на історіях про повстанців і козаків, про УПА, яка воювала за незалежну Україну. Змалку — із пластунства.
Нас із молодшим братом не виховували в ненависті до росії, але ми завжди знали, звідки суне біда. Мого прадіда на порозі хати перед очима родини застрелили п’яні радянські солдати в Другу світову. Хотіли забрати свиню, а він не дав.
Із дитинства я захоплювався історією й бачив, як її перекручують у підручниках. Наприклад, про Харків — столицю України. Та ніколи такого не було! Більшовики-комуністи не змогли захопити владу в українському Києві й оголосили, що столицею стає Харків. Я знаходив історичні розбіжності й задумувався: чому, що і як.
У родині нас виховали, що ми ґазди, господарники. Якщо маєш землю, то несеш за неї відповідальність і вирішуєш, що з нею буде. Ця ідея поширюється на Україну — ми маємо стати господарями на власній землі. Що на ній відбувається — залежить від нас.
Після вторгнення я вперше побував за Дніпром. Тамтешні люди в чомусь мають інакші погляди на життя, сприймають щось по-своєму, розмовляють здебільшого російською, але вони — українці. І для мене немає різниці, куди полетить бомба: в Запоріжжя, Донецьк, Львів чи Франківськ. Це моя країна. І це б’є по мені.
У нас із братом не було варіантів втекти, перечекати, ховатися від мобілізації по хатах. Ми завжди знали, хто ми і на якій землі живемо. Пішли на війну я, він і тато.
Знайомі кажуть: «Хлопці, ви молодці, але мамі не заздримо».
Про страхи, вигорання та гумор лікарів
Записався добровольцем у «Госпітальєри», а не за контрактом у ЗСУ, щоб мати можливість повертатися до дитячої медицини. Анестезіологів на фронті завжди бракує, тому перша ротація — в Бахмут на Донеччині. Там минулого року влітку вже було гаряче.
До вибухів довго звикав. Усе страшно, але коли починає працювати танк — нічого жахливішого за цей звук немає. Спочатку чуєш приліт, за ним — свист снаряда, потім — звук від обсипання тиньку, падіння цегли або відразу стіни, будинку.
Авіанальоти теж лякають. Як правило, літак несе чотири боєприпаси й ми чекаємо в підвалі на чотири вибухи. Якось почули три, й довго не було останнього. Вирішили, що десь раніше скинув, або через артилерію не почули. Трішки розслаблені вийшли на вулицю. Бачимо — спалах у небі. І такий бабах! Я ніколи так швидко не опинявся в підвалі.
Не боявся бачити смерть, адже після дитячих смертей цим важко налякати. Не боявся великої кількості крові, бо з третього курсу чергував у реанімації.
Війна — це пояснювальна причина смерті чи травми. Якщо привозять людину без ноги чи з осколковим пораненням грудної клітки, ти розумієш, що з цим робити. Нічого неочікуваного. У моїй лікарській практиці найжахливіше, це коли до відділення потрапляє дитина, яка живе на світі годину. У неї судоми, а ти не можеш їх зупинити, бо не знаєш причини — а їх може бути багато.
Буває на фронті 150-200 поранених за день. Тоді не спимо довго: востаннє нарахував 37 годин. Не думаєш про те, що втомився. Просто працюєш.
Я був у Бахмуті влітку і був у грудні. Лінія фронту рухалася, а госпіталь залишився на тому ж місці. Із погляду логіки військової справи, посада лікаря не має бути за 2-3 кілометри від передової. Але медики самі вирішили розташуватися ближче до військових. Вони розуміють, що потрібні бійцям.
Така позиція має наслідки — гинуть кардіохірурги, судинні хірурги, до яких пацієнти записувалися в чергу на операції на наступні місяці. Залишається захоплюватися їхніми сміливістю й відданістю.
А яка дивовижна атмосфера в колективі таких людей! Якби ж така, як у 93 та 10 бригадах, із якими я працював, була в усій медичній галузі України! Вони прийшли самі, ніхто їх не мобілізував і не змушував. Чітко знають, чому вони тут, усі на одній хвилі.
Є вираз: «Світло добре видно в темряві». Так і найкращі люди проявляються у важких умовах. У цивільному житті не відчував такого братерства.
Бувають затишшя протягом кількох днів, коли немає поранених. Я своєму екіпажу тоді кажу, що ми тут не тільки, щоб рятувати хворих. Ми підміняємо лікарів із ЗСУ, які воюють понад рік, щоб вони відпочили, мали менше навантаження. А ми почергуємо.
Спілкуюсь із закордонними колегами. Вони говорять про вигорання після катастроф, наприклад, землетрусу в Туреччині. Кажу: «Чуваки, давайте я повезу вас у Бахмут, і ви тим людям, які 14 місяців під обстрілами, розкажете про вигорання». Про 8-годинний робочий день ніхто не думає. Бо розуміють: ти або витримуєш, або програєш війну.
На жаль, командування, яке мало б розв’язувати проблему вигорання військових медиків, цього не робить. І замість того, щоб відпочити, лікар вирішує ще й попутні питання, скажімо, де взяти кров для переливання.
Гумор у військових специфічний. У медиків — теж. Коли лікарі потрапляють у військове середовище, то їхні жарти — це просто аут. Але для поранених вони створюють атмосферу розслаблену, веселу. Наче не серйозну допомогу надають, а щось таке легеньке. Є лікар, який кожного пораненого зустрічає словами: «А з якого ти міста-героя?» Це щоб поранений не думав про травму.
Бійці хвилюються, чи все в них добре з «головним органом»: чи не зачепило, чи матиме дітей. Багато жартів на цю тему. На кшталт: «Ми зібралися, щоб тебе полоскотати», «Та яка то рана — подряпина, найцінніший орган цілий», «Тобі 40 років, нащо вже той секс?»
З чого зроблені ці люди?
Найперше здивувало на фронті, що немає паніки. За 200-300 метрів вибухали бомби, ламалися дерева, горіли автівки. Ніхто ні разу не крикнув: «Тікаймо!» Я не розумію, з чого зроблені ці люди.
Поранений без ноги. Ти вводиш йому знеболювальне, воно ще не подіяло, а чоловік — ні пари з вуст. Просто лежить: «Хлопці, робіть, що потрібно». І таких багато. Здавалося, що не відчувають болю. Але потім я зрозумів: вони терплять.
Бачив бійців, які не витримали психологічно. Вони не те що служити, ходити й говорити не могли. Дивилися в одну точку.
Є люди, які сприймають війну як авантюру. Наче гру в козаків-розбійників. Мабуть, їм так легше. Був поранений із простреленою сідницею. Куля рикошетом пройшла по стегну до коліна. Він розповідає: «Мені сказали, що біля хати нікого нема, я прийшов — по мені відкрили вогонь. Я теж почав по них стріляти, закинув кілька гранат. Дайте мені “таблєточку”, і я побіг назад». А йому треба мінімум місяць у госпіталі лежати.
Привезли пораненого з кульовим пораненням гомілки. Каже, одразу наклав собі турнікет. Відстрілювався, гранату кинув. І йшов із «мухою» (РПГ-18 «Муха» — ручна реактивна протитанкова граната — ред.) та автоматом до своїх.
На фронті я не бачив «сцикунства» і симуляції. Не траплялися бійці, які розказують, що вони хворі і їм треба на «больнічку». Навпаки, багато з них із серйозними хронічними захворюваннями. Виразки й панкреатити — ще пів біди. Є, скажімо, хвороба Бехтерєва, через яку зростаються кістки. І в один момент людина просто перестає рухатися. Їй потрібна пожиттєва терапія. А вона каже: «Я маю бути на фронті». На цій війні багато геройства.
Спілкування з військовими дає розуміння, як сприймати новини. От привозять військових із однієї ділянки фронту з приблизно однаковими пораненнями. Один каже: «Все пропало, нас бомблять, нам кінець». Другий: «Трішки почекаємо, вони зроблять передишку — і ми їм всиплемо».
Тося не зробить, треба самим
Маємо усвідомлювати, якою ціною дається кожний мирний день. Мене «вкурвило» (роздратувало — ред.), коли приїхав у грудні з Бахмута й чув виття місцевих про вимкнення світла. В Івано-Франківську люди по черзі домовлялися паркувати авто біля щитка, щоб електрики не вимкнули світло вручну. Це було під час планових відключень, коли був дефіцит електроенергії після обстрілів ТЕЦ. Таким мудакам точно не треба давати повістки. За законами воєнного часу або хай платять величезні штрафи, або треба конфіскувати їхні автівки.
Я не розумію, як в одному світі існують дві людини: одна кидає все найдорожче і йде в окопи, де все горить і пече; і якийсь мудак, якому незручно побути без світла кілька годин.
Треба не просто чекати на перемогу, а думати, якою буде Україна. Це про зміни в голові й у суспільстві. Маємо шукати ідеї, які об’єднають, які допоможуть країні розвиватися. Зокрема, якою буде військова справа, медицина. В останній багато проблем: від якості до нестачі медиків, які пачками виїжджали за кордон. Два роки тому в Івано-Франківський університет на педіатрію вступило семеро людей, а раніше — було 120. Через десятиліття медицина в Україні може зникнути.
Із друзями ми заснували медичну освітню платформу Jump. Хочемо, щоб українська медицина стрибнула на новий рівень. Основа всього це люди — студенти, інтерни, лікарі та медсестри й медбрати. Із якості їхньої підготовки й почнемо. Розуміючи, що академічна освіта більшою мірою є нащадком радянської системи, плануємо наповнити її сучасними підходами та форматами.
Нам треба створити таку якість медицини, щоб кожен українчик, навіть якщо народився з вагою 500 грамів, був вирощений, як квіточка. Я пишаюся своєю роботою, бо дотичний до генофонду нації.
Перемога твориться не лише на фронті. Нема сенсу перемагати, якщо в Україні ніхто не залишиться, бо тут будуть розвалини й у буквальному сенсі, й на всіх соціальних щаблях.
Є галицька приказка: «Тося зробить» (скорочено від вислову: «то ся зробить», тобто якось зробиться — ред.). Але Тося не зробить, треба самим. Кожному на своєму рівні. Не знаєш як? Іди волонтерити. Як люди ходять у спортзал тричі на тиждень. Виділи 2-3 години на тиждень, щоб розвантажити машину, розібрати завали, напекти смаколиків.
Кожен може стати активним. Стати причетним до боротьби.
