У річок — своя мудрість. Вони приймають усіх та усе, що надходить у русла. Не переймаючись, що далі робити, ріки несуть живе й неживе у глибші води. Або виносять на береги, коли вже несила.
У різний час та у різних місцях три ковбани вийшли з річок. Один — на березі Бистриці Солотвинської, другий — Бистриці Надвірнянської, а третій — на березі Яблуниці (хоча тут не можемо стверджувати напевне, бо автор сам не знає назви цієї річки, що є маленькою притокою Прута). Не знати, чи це була воля дерева, чи води — певною є присутність ще однієї стихії поруч. Та, що побачила й перенесла дерево бука й смереки на землю. Її ім’я — Юра Боринець, пише «Post impreza».
7 липня минав третій день, як у Франківську та області падав дощ. Вода накопичувалася в ямах та заливала городи, перегороджувала шляхи й просочувалася крізь ветхі дахи. Один із таких мала німецька кірха у селі Горохолина, в якій Юра провів акцію «коси́в»:
«Мова не йде про мою бабусю з німецьким прізвищем Трамплє (з нім. trampeln — топтати), яка народилася за пару сіл звідси. Сьогодні не йдеться про німецьку кірху, в якій ми знаходимося. Не йдеться про історію з цими трьома ковбанчиками, зібраними інтуїтивно. Захотілося провести акцію на цьому місці: представити у матеріальній формі свій артоб’єкт».
Юра пояснює, що у «коси́в» помістив побутове та сленгове значення слова «косити». Акція викидання трьох ковбанів із машини тривала не більше ніж хвилину. За ним слідувала розмова-споглядання. Здавалося, у цій камерній атмосфері всі одне одного знають: ось — рідні Юри, ось — Анатолій Звіжинський та Юрій Бакай, обоє з фотоапаратами, ось — пан Василь підходить до кожного й кожної порозмовляти. Десь збоку — команда post impreza обговорює акцію.
Ріки оманливо тримаються берегів. У часі паводків й повеней наповняють заплави. Ніколи не знаєш напевне, коли (й чи взагалі) прийде по тебе вода. І цю плинність, на жаль, не зупинити ані загатами, ані греблями.
Більшою мірою саме погода визначила, якою буде акція. Спершу Юра планував йти з ковбанами до річки, аби повернути в стихію те, що вийшло із неї. Натомість — зібрав гостей у храмі німецьких колоністів, щоб провести свій ритуал під хор крапання дощу.
Християни-євангелісти збудували кірху 1932 року — понад сто років після появи перших німецьких сімей у селі. До Другої світової війни у Горохолині громада мала свою школу, два храми та налічувала 250 людей. Коли німецькі сім’ї депортували із краю до Німеччини, громада перестала існувати.
У 1950-ті роки приміщення кірхи пристосували під колгоспний гараж. На місці вівтаря поставили дерев’яні ворота, які повністю змінили послідовність руху в сакральному просторі: від неіснуючого вівтаря — до зачинених металевих дверей, від найсвятішого — до найбуденнішого.
Під час акції Юра скидав ковбани перед прочиненими дверима-вівтарем. Отже, він не замінив собою постать пастора, а ковбани не стали алюзією на Євхаристію. Однак видається, що зрізані кусні колоди промовляли: «Будьмо уважні. Тіло Природи потребує вглядання».
«Для мене це абсолютний твір, який має найвищу якість. Впевнений, він є ключем, що розкриває певні речі; хотів би, щоб він розкрив для вас свої думки й траєкторії».
З роками півкупольний дах все більше трухлявіє, стіни кірхи вкриваються свіжими розписами графіті, а рослини встеляють діл. Що буде далі з цим місцем, яке стоїть вже понад дев’яносто років, а за призначенням прослужило менше? А станеться те, що вирішимо зробити з ним ми: заплющити очі/змиритися/відновити/.
Тут колись протікала ріка. Так кажуть про висохлі русла колишніх вод. Спадок цих рік — ландшафт. Коли у людини не залишається спадкоємців, її спадок прямує до місця впокоєння, до землі. Ріки триваліші за людей, а спадок людський — крихкіший. Коли не залишається нікого зі спадкоємців, відповідальність лежить на тому, хто візьме її на себе. Себто, це може зробити кожен і кожна із нас.
Опісля акції розпочалася інша — слабке вогнище горіло під покровом кірхи та під покровом дощу.
