У четвер, 18 січня, у Коломиї відкрили меморіальну дошку сотенному УПА, Герою України Мирославу Симчичу.
Про це у facebook повідомив голова Коломийської громади Богдан Станіславський.
“Відтепер кожен, хто йтиме повз будинок на бульварі Лесі Українки, 12, знатиме, що поруч із нами жила людина, яка присвятила своє життя визволенню нашої держави від окупантів”, – зазначив мер.
Нагадаємо, указом президента від 14 жовтня 2022 року Мирославу Симчичу присвоєно звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» за героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України, визначні особисті заслуги у становленні Української державності, багаторічну плідну громадську діяльність. Помер він 18 січня 2023.
Ветеран УПА Мирослав Симчич прославився боєм за Космач у січні 1945 року, коли разом зі своїми побратимами – Березівською сотнею, в якій воювали понад 200 упівців, знищив каральний полк НКВС, а це понад 400 осіб (разом із померлими від поранень).
Кривоніс 32 роки 6 місяців і три дні провів у радянських таборах. Засуджений 1949 року Івано-Франківським Військовим трибуналом за участь в УПА на 25 років позбавлення волі. Дивом вижив у жахливих умовах етапів і концтаборів. Брав активну участь у повстаннях та боротьбі з урками. Згодом повторно дістав ще 25 років за “участь у націоналістичному угрупуванні». 1956 Комісія Верховної Ради СРСР скоротила термін покарання до 10 років. У 1963 році Симчича звільнили. Однак 30 січня 1968 він знову заарештований за так званими «нововиявленими обставинами”. Після тривалого тяжкого слідства, більшість часу якого Симчич перебував в одиночній камері, навіть “справедливе” радянське правосуддя не змогло довести жодних “нововиявлених злочинів”. Аби не звільняти запеклого ворога радянської влади, у грудні 1969 Президія Верховної Ради СРСР скасувала постанову від 1956. Верховний Суд СРСР своїм рішенням від 20 січня 1970 направив Симчича відбувати покарання за вироком 1953 (кінець терміну 30 січня 1982).
1976 Симчич звертався до Комісії з прав людини ООН. 14 липня 1978 адміністрація табору викликала Симчича за його заявою про те, що на кінець 1977 він уже відсидів 25 років. Спостережна комісія відмовилася подати його справу на подальший розгляд, бо “в’язень Мирослав Симчич не став на шлях виправлення” (тобто, відмовився засудити свою участь в УПА та співпрацювати з КДБ).
1979 року Мирослав Симчич подав заяву в МҐБ і в КДБ з проханням або перевести його назад до 35-го табору Пермської області, в якому утримувалися політичні в’язні, або до Запорізької області (його сім’я жила в Запоріжжі), оскільки в новому таборі з його здоров’ям умови надто тяжкі, і дружині дуже важко до нього добиратися. На вимоги писати листи російською мовою Симчич відповідав, що не писав і не писатиме російською.
1982 Мирослав Симчич, не виходячи на волю, визнаний судом особливо небезпечним рецидивістом і засуджений за ст. 187-І КК УРСР на 2,5 років таборів “за наклепи на радянський державний і суспільний лад”.
Був звільнений лише у 1985 році.
