Воїн коломийської “десятки” Олег Токарчук до того, як потрапити на фронт, був головним лікарем дитячої лікарні КНП «Коломийська ЦРЛ» та заступником міського голови у Коломиї. Нагороджений медаллю «За врятоване життя» та орденом Данила Галицького.
Капітан Олег Токарчук служить ординатором стабілізаційного пункту медичної роти 10 ОГШБр «Едельвейс».
Про це пише Галка з посиланням на інтерв’ю захисника у газеті “Вільний голос”.
– Як Ви потрапили в зону бойових дій?
– Наша медична рота спочатку перебувала у зоні бойових дій у місті Малин Житомирської області. Ми розгорнули одночасно і лікувальне відділення, і стабілізаційний пункт, і передову хірургічну групу на базі лікарні. Нам трішки допомагав Житомирський госпіталь. Було багато великої і важкої роботи. Крім роботи — навчання в режимі «нон-стоп»: доступні ресурси онлайн, література, закордонні джерела. У вільні від роботи з пораненими хвилини намагався щось читати, дивитися, слухати, аналізувати. Бо допомога пораненим — зовсім інакша робота, ніж та, яка в мене була до того, як у дитячого травматолога. Я багато вчився, щоб бути добрим лікарем. Мене надихає лікувати діточок, працював як травматолог і ортопед. Зараз теж намагаюся цим займатися, якщо діти потрапляють у зону моєї відповідальності.
– Після бойових дій на Київському напрямку Вас перемістили на Донецький напрямок. Що змінилося?
– Коли наша бригада приїхала на Схід, нас відрядили у передову хірургічну групу, яка стояла в Бахмуті, у 65 військовий госпіталь. Ми вчилися у лікарів цього медзакладу працювати із сортуванням під час прийому і евакуації. Вчилися роботи у «протишоковій» — тієї роботи, якої у цивільному житті практично ніколи не робили. Там була найбільша школа. Я багато навчився у молодих фахівців, які значно молодші за мене, які щойно закінчили військову медичну академію. Майже всі навички, якими зараз володію, перейняв у них.
Звичайно, ми вчимося й далі. Є велика кількість семінарів, є фахівці, які приїжджають з інших бригад і пояснюють, як вони діють у певних ситуаціях. Зараз я вивчаю, як робити блоки кінцівок, щоб поранений міг дістатися до наступного етапу, «перенести» операцію без великого обсягу наркозу. І цей блок — тримати його знеболення ще кілька годин після операції. У нас для цього все є.
– Які умови там, де Ви зараз працюєте?
– Мобільна військова хірургія розгортається, як правило, у вже чинній медичній мережі лікувальних закладів. Якщо ж таких приміщень не залишилося, її можна облаштувати у медпункті чи у звичайній хаті — будь-де, де є дах, перекриття і відносна безпека для персоналу і пацієнтів. В Україні таких приміщень достатньо. Так, це умови не домашні. Але ти знаєш, що рятуєш бійців, і ти повинен для них все зробити.
Упродовж війни не питав себе жодного разу: чи мені зручно і комфортно. Бо мені зручніше і комфортніше в мільйон разів, ніж хлопцям, які сидять в болоті, у сніг і дощ в окопах. І ризики у них набагато більші. Ми працюємо в режимі «24/7». Спимо, коли є можливість, їмо, коли є можливість. Працюємо з усвідомленням, що можуть бути поступлення поранених 24/7. Причому можуть бути важкі поранені. Хочеш ти спати чи ні — це твої проблеми. Звичайно, як ординатор приймального відділення, я намагаюся, щоб був витриманий графік чергувань, щоб персонал мав гарантовану можливість поспати. Але коли привозять одночасно 15-20 поранених бійців, то всі працюють.
– Як часто Ви спілкуєтесь з рідними?
– Інколи зателефоную їм вранці, а вони кажуть, що ще сплять. Дивлюся, а це, виявляється, субота чи неділя. У режимі, в якому живу я, субот і неділь не існує. Кожен день однаковий. Мене оточують високомотивовані люди. Війна привела у моє життя багато класних людей. Маю сумнів, що зустрів би їх за минулого мирного життя. Надихаюся їхньою високою мотивацією. Пишаюся, що з такими людьми бороню нашу Україну.
– Чи відповідає ваше матеріальне забезпечення вимогам військового часу?
– Нам вистачає медикаментів, харчів. Волонтери урізноманітнюють харчування. І все залежить від кухаря: чи він хоче зробити їжу різноманітною і смачною. Медикаментами нас частково забезпечує Міноборони, частково — волонтери. І це добре, бо я «не прив’язаний» до закупівель. Ми можемо швидко отримати, наприклад, найкращі, найсучасніші «розхідники». Я намагаюся, щоб у нашому стабілізаційному пункті були найкращої якості обладнання і медикаменти — як для себе.
Однозначно, активна фаза бойових дій ще попереду. А це — більше втрат, поранених і додаткових препаратів крові. Ми «проклали шлях» і отримуємо препарати крові. Поки триватиме активна фаза війни, медичний фронт потребуватиме крові. Тому люди, які можуть здавати кров, за можливості повинні робити це регулярно, бо її треба багато. Більшість поранених потребує крові на всіх етапах лікування.
– Які завдання вирішує Ваше відділення?
– Більшість лікарів, які приходять до нас, вважають, що їхнє завдання — правильно обстежити пацієнта, поставити правильний діагноз. Насправді сортування — найважливіший етап будь-якого приймального відділення. І цивільного також. Якщо йдеться про масові поступлення, правильне сортування допомагає врятувати більше життів, ефективно використати наявні ресурси. Далі за важливістю – робота самого персоналу й організація менеджменту ресурсів, щоб не залишитися без нічого.
– Що просять поранені, яким Ви надаєте допомогу?
– Одні бійці просять зателефонувати рідним, повідомити, що все добре. Інші: «Не кажіть їм нічого, я сам скажу». Була історія з бійцем, якого привезли у важкому стані. Він постійно просив покликати батю. Ми думали, що це — позивний побратима або командира. Коли його стан стабілізувався, питаю: «Хто такий батя?» Він каже: «Там тато мій у коридорі стоїть. Він приїхав зі мною». Виходжу, бачу: стоїть старший чоловік. Виявляється, тато із сином з Покровська в одному підрозділі служать. Я пояснив батькові, що йому треба підтримати сина, сказати, що він усе контролює, що все буде добре. Тато зайшов, взяв сина за руку і до закінчення нашої роботи стояв і тримав її. Таких історій багато. Щоб відволікти бійця, питаю, звідки він сам, яка родина вдома? Якщо немає сім’ї, запитую: «Що у вашому місті є цікавого, щоб я після війни приїхав до вас на екскурсію?» Тоді бійці «перемикаються» зі свого поранення, думають, що порекомендувати. Звичайно, коли є на це час. Бо у «протишоковій», коли важка робота команди і треба ефективно, швидко взаємодіяти – тоді не до розмов.
– Як Ви вважаєте, що саме необхідно на цьому етапі війни?
– Треба набратися терпіння. Це терпіння важливе для тих людей, які мене оточують, для тієї роботи, яку ми виконуємо. І для підтримки наших Збройних Сил. Хто б там що не казав, їм найважче зараз. Тому кожна людина, де і що б вона не робила, має себе питати: що вона сьогодні зробила для перемоги? Ми повинні тримати один міцно стиснутий кулак.
– Важко бути медиком на війні?
– Медикам на війні «пощастило». Вони воюють, використовуючи свої базові навички, уміння. Це — не копати окопи, освоювати зброю чи якусь техніку. Твоя «зброя» — рукавички, скальпель, шприц, бинти і ще безліч речей, з якими ти працював і у цивільному житті. Можливо, не так інтенсивно, з інакшими принципами, але ти реально воюєш своїми медичними знаннями. Справжні герої — люди на передовій. У дощ, сніг, спеку, мороз ці чоловіки і жінки — під постійними обстрілами, готові віддати життя за нашу країну. Ось вони — справжні герої. А нам тільки вдається торкатися їх і рятувати. І це — неймовірна честь.
– Яка Ваша найзаповітніша мрія?
– Мрію зустріти перемогу в Криму. Бо якщо Крим буде українським — це для мене безапеляційна перемога. Тоді я буду розуміти, що ми серйозно «запечатали» війну. Я дуже б хотів скупатися в морі, мені дуже подобається Чорне море саме в Криму. Ми звільнимо території України, які понад дев’ять років були під окупацією. І тут треба не просто відбудувати села і міста. Треба будувати Україну, щоб на цих територіях люди почали думати про Україну як свою державу. Це зможемо зробити тільки ми — активні люди, які мають приїхати сюди. Якщо залишити все, як є, і чекати, що сюди повернуться люди, які виїхали звідси за період війни, то я сумніваюся, що тут щось зміниться. Я не кажу будувати тут Україну «вогнем і мечем», але треба показувати гарний приклад, якою може бути Україна. Це мають робити активні люди, зокрема, такі як я.
*автор: Андрій Фицик.
