-1.4 C
Ivano-Frankivsk
Вівторок, 26 Листопада, 2024

Реклама

spot_img

Втратив ногу ще у 2014-му: ветеран повів бійців на протезах у Карпати, щоб зібрати кошти на ЗСУ (фото)

29-річний Олександр Швецов отримав спеціальність розвідника ще до вторгнення росіян на сході України. Він не планував воювати, однак обставини привели його на фронт у квітні 2014-го.

За кілька місяців служи внаслідок ворожого обстрілу Олександр втратив ліву ногу, а за праву ще довго боролись лікарі. Він півтора року відмовлявся від протеза, але згодом відкрив свою формулу успіху у “спорідненні” з металевою кінцівкою. Чоловік зрозумів. що може багато ходити в подорожах і не заважати на дискомфорт від протеза.

Олександр також використовував свою витривалість, щоб залучити українців до зборів для потреб військовим – ходив Від Одеси до Карпат, з Житомира у Київ. Однак найвідомішим є його похід “Не втомились” Чорногірським хребтом разом з чотирма ветеранами на протезах.“УП.Життя” розпитала в Олександра Швецова про його шлях, відновлення, адаптацію інших ветеранів та організував наймасштабніший похід Карпатами на протезах, пишуть Версії.

 Фото з походу Карпатами

“Я не мав морального права відмовитись”

До 2014-го Олександр працював продавцем-консультантом в одній з компаній Житомира. Він жив у малосімейці, яку в певний момент вирішив продати.

Для оформлення документів на продаж нерухомості треба було надати документи з військкомату. За кілька років до того Олександр пройшов строкову службу та здобув військову спеціальність “Командир розвідвідділення”.

“Комісар, що виписував мені довідку, сказав, що хлопці з моєю військовою спеціальністю дуже потрібні на сході. Можливо, він це всім говорив і таким чином “запрошував” охочих до служби. Я вагався.  Біля мене стояли інші хлопці. І він до одного питає – ідеш? Він каже – іду, другий теж погоджується. Коли дійшла моя черга, я не мав морального права відмовитись”, – згадує Олександр.

30 березня 2014 року він отримав повістку та мав з’явитися до військової частини. Його розподілили у 30-ту окрему механізовану бригаду.

“Протягом двох тижнів нас тренували  у Миколаївській області метати бойові гранти, стріляти зі всіх видів стрілкової та гусеничної техніки. Це було ґрунтовне навчання. Ми з пацанами жартували, що з нас роблять “спецназ”, – каже чоловік.

 Фото Олександра зі служби на Луганщині

Наприкінці квітня Олександра з побратимами відправили в АТО у Луганській області.

“Ми стояли під містом Щастя, і біля нас уже падали “гради”. Командування вирішило, що потрібно знімати з цієї позиції і відправити десь на іншу локацію. Так ми опинились у Веселій Горі. Це був не те що нуль, ми називали це мінус”, – розповідає ветеран.

Військові на новій локації не встигли навіть окопатись – на українській бійців сунула ворожа техніка та артилерія. На календарі був початок липня 2014-го.

“Десь через годину-півтори після початку бою щось прилетіло праворуч від мене, але чомусь постраждала ліва сторона”, – каже Олександр Швецов.

Побратими відтягнули пораненого до евакуації, а далі гелікоптером доставили у харківський шпиталь.

“Протез півтора року стояв у ванній”

Командир Олександра за кілька тижнів до того теж отримав поранення, внаслідок якого довелось ампутувати кінцівку. Тому чоловік дуже боявся втратити ногу.

“У шпиталі до мене підійшов лікар, який оглянув кінцівки та перевіряв чутливість. Він почав колоти мою ліву ногу гострім предметом і питати, що я відчуваю. Я брехав, бо боявся ампутації. Тоді лікар попросив мене відвернутись і продовжив перевіряти чутливість, але мені було видно його рухи у віддзеркаленні у вікні.

Врешті-решт він попросив закрити очі, і мені довелось зізнатись, що я не відчуваю ногу. Але попросив її врятувати”, – згадує ветеран.

Коли Олександр відійшов від наркозу, лікар розповів йому, що довелось ампутувати кінцівку.

“З його слів, під час операції я втратив багато крові, бо було перебито дуже багато артерій. Тож рятувати довелось життя, а не кінцівку”, – розповідає він.

 Олександр тривалий час пересувався у кріслі-колісному або на милицях, ігноруючи протез

Потім  бійця перевели у Київський шпиталь, де продовжили рятувати праву ногу, бо вона теж була під загрозою ампутації.

“У шпиталь приходило багато людей – і волонтерів, і просто небайдужих українців. Хтось приносив смажену картоплю чи котлети, а хтось морально приходив підтримати, анекдоти розповісти. Люди нас витягували з того депресняка, в якому ми тоді були”, – згадує Олександр.

Коли ж до Швецова вперше прийшов протезист з протезом, то поранений військовий психологічно відмовився сприймати нову металеву кінцівку. Це був простий протез-трубка.

“Коли мені виготовили протез, він у мене стояв у ванній кімнаті протягом півтора року. Я взагалі на ньому не пересувався. У мене були ходунки і машина – це давало певну мобільність. Про мене дізнатись волонтери і стали розпитувати про мою ходьбу на протезі.  Я їм збрехав, як лікарю перед ампутацією – сказав, що ходжу і все добре”, – ділиться колишній військовий.

Пристосування до ходьби на протезі

Волонтери не повірили Олександру і запропонували йому нарешті опанувати нову кінцівку. Вони відправили його та ще 4 хлопців на протезах у Школу ходьби в Австрії.

“Я приїхав туди на візку. Мені було 29 років, і я побачив, що бабусі й дідусі у своїх 70+ років без ніг ходять на протезах. Тоді я твердо вирішив, що у кріслі колісному сидіти більше не буду”, – згадує чоловік.

 Олександр активно займався спортом

Олександр також дізнався різні лайфхаки про те, як вчитися ходити на протезі. Наприклад, один з лікарів порадив придбати бігову доріжку.

“Здавалось би, для чого бігова доріжка для людини без ноги? А, виявляється, дуже потрібна річ для реабілітації. Вона має поручні і вчить не гойдатися під час ходьби”, – пояснює він.

Після повернення додому Олександр почав помічати, що його знайомі відчувають сум і провину, коли спілкуються з ветераном, який втратив кінцівку. Тож він почав заводити нові знайомства і частіше виїжджати за межі свого міста, щоб вчитися ходити.

“Одного дня мене осяяла думка, що можна вчитися ходити й за кордоном, досліджуючи нові країни та міста. Я помітив, що у подорожах відволікаюсь на те, що бачу, і не фокусуюсь на дискомфорті від протеза”, – розповідає ветеран.

Згодом це відкриття переросло в ідею першого туру для військових з ампутаціями за кордоном. Її вдалось реалізувати у 2019-му.

“У мене був бусик на 18 місць. Я знайшов людину, яка забезпечила нашу подорож пальним та допомогла з бронюванням житла в Європі. Так я разом з побратимами та посестрами поїхав до  Люрда. Це містечко у Франції, де щороку збираються військові, щоб помолитися за мир.

За кілька років такі “тури” відвідали понад 500 військових зі складними пораненнями. Ми катались на квадроциклах по Синайській пустелі, вилазили на протезах на Ейфелеву вежу, ходили в Ісландії по вулканах”, – згадує Олександр.

 Фото з Парижу під час однієї з поїздок з ветеранами

24 лютого хоронив побратимів

Ветеран каже, що до повномасштабного вторгнення не готувався – навіть машину не заправив попри нагнітання ситуації у новинах.

Коли росіяни вторглися в Україну, Олександр спав у власному ліжку і навіть не чув перших вибухів.

“Коли вже побачив новини, то спершу вирішив їхати на заправку. Там вже була черга. Я вийшов з машини, бо не хотів сидіти всередині, і хтось мене покликав. Виявилося, що чоловік мав до мене прохання – похоронити його племінника, який загинув напередодні, бо усіх військових забрали з міста і не було кому навіть понести труну”, – згадує ветеран.

За кілька днів по повномасштабного вторгнення загинуло ще кілька побратимів Олександра. Їх усіх поховали 24 лютого на цвинтарі в Житомирі.

“Мене вразило, що багато хлопців з ветеранського руху повернулись в Україну, навіть із заробітків у Польщі чи Німеччині, щоб стати на захист держави.

Мене попросили лишитись і забезпечувати їх усім необхідним. На початку вторгнення, коли був дефіцит тепловізорів, дронів і машин, я діставав це все для хлопців”, – каже він.

“Не вважаю себе волонтером, але не люблю по життю програвати”

Влітку 2022-го побратими попросили в Олександра зібрати кошти на авто на білоруський напрямок.

“Я виставив пост, що хлопцями потрібна автівка – оголосили збір. Зібрали 20 тисяч гривень, опублікував вдруге – ще близько 7 тисяч, але я не бачив сенсу публікувати це втрете.  Я не вважаю себе волонтером, але не люблю по життю програвати. Те, що маю зробити, треба довести до кінця”, – згадує ветеран.

 Олександр під час пішого походу Україною

Олександр тоді згадав про Марка з “Ліги Сміху”, який організував збір на реанімобілі. Він йшов пішки з Одеси до Карпат, щоб зібрати потрібну суму.

“Я тоді подумав, що можу долати не менші дистанції, ніж людина з двома ногами. Я порахував, що для закриття збору на авто треба було 800 тисяч гривень.

Від Одеси до Яремче було 800 км, тобто 1 метр дорівнював 1 гривні. Якщо донатили 1000 гривень, мій шлях скорочувався на 1 км. Я сподівався залучити якомога більше людей, які б скоротили мені шлях і допомогли купити авто”, – пояснює він.

За майже 6 днів походу Олександр зібрав 500 тисяч. Наступило плато – люди втратили цікавість і збір призупинився. Але кожен свій день чоловік записував відео та монтував його наприкінці дня.

“Десь на 8 день я зустрів священника, який дав мені тисячу гривень. Я виклав відео і поки чистив зуби – банку заповнили. Для себе пройшов ще 10 км – на рахунок прийшло кілька тисяч гривень.

Поки я добирався з Одеси додому – плюс мільйон.На наступний ранок – ще мільйон. Загалом вийшло 7 мільйонів, що перевищило очікування!”, – каже чоловік.

Подібні новини

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть своє ім'я

Ми в соцмережах

0ПідписникиLike
0ПідписникиПідписники
0ПідписникиПідписники
0ПідписникиПідписники
3,912ПідписникиПідписники
22,100ПідписникиПідписники
- Партнерська реклама -spot_img

Таблоїд