У 1942-1944 роках 14 євреїв знайшли прихисток у скромній землянці, розташованій в лісі поблизу села Розточки, що на Івано-Франківщині.
Вони стали свідками безкорисливості й людяності удівця та батька п’ятьох дітей Петра Ільницького, пише “Суспільне”.
За порятунок євреїв шістьох Ільницьких — разом з Василем, який був членом УПА, — визнали Праведниками народів світу. Ця родина закарбувала своє прізвище на стіні меморіалу “Яд Вашем” в Ізраїлі.
Довоєнне життя
Катерині Шереметі (у дівоцтві Ільницькій) пішов 90 рік, але вона добре пам’ятає події, очевидицею яких стала у дитинстві.
“Мене завжди питали: що я робила? Відповідаю: я нічого не робила, тільки мовчала. Хоч я все те бачила, але мовчала”, — починає свою розповідь жінка.
“Ласкавий батько та добрий господар”, — так описує Петра Ільницького його донька Катерина. Він народився у 1903 році. У міжвоєнні роки став двічі вдівцем. Ільницький був сільським війтом у Розточках та членом “Просвіти”.
“Моя мама померла під час пологів, коли мені було півтора чи два роки. Татова перша дружина теж померла, народжуючи дитину. Всього нас було п’ятеро, але всі дружно жили. Не було різниці: що той, а що той. Старші брати за молодшими завжди дивилися”, — розповідає Катерина Шеремета.
Василь, Степан, Кароль, Михайло та Катерина зростали у цілковитому взаєморозумінні одне з одним та односельцями. По сусідству з ними мешкали дві єврейські родини.
“У селі їх всі поважали. В одній сім’ї чоловік був кравцем. А інші більше займалися господарством — купляли телят і різали їх. Та жили всі дружно. Вони святкували свої свята, а ми — свої. Ніхто нікому не заважав”, — пригадує жінка.
Точка неповернення
Катерина Шеремета пам’ятає день, коли до села прийшла війна. Вона каже: 1939 рік приніс страшні вісті та зміни, що переплелися з долею її родини.
“Була неділя. Прийшли цілі ешелони російських солдатів. У церкві вінчалася пара: чоловік-удівець з трьома доньками та жінка. І його від престолу забрали в червону армію. А жінка не пішла жити з дітьми, бо вона вже ніхто. Тих дівчаток забрали у дитячі будинки”, — розповідає Катерина.
Через два роки у Розточки зайшли німецькі війська. Дві єврейські сім’ї вивезли із села до гетто в Болехів. Катерина Шеремета стала очевидицею цих подій.
“Я бачила у Гошеві — там, де церква, як їх убивали та вели. Один німець з карабіном, а євреї — попереду. Вони йшли спокійно, не тікали. Знали, що йдуть на смерть”, — каже жінка.
Схованка в лісі
У 1942 році з гетто в Болехові втекли Кесслери — сусіди Ільницьких. Вони звернулися за допомогою до Петра. Катерина говорить: батько не міг відмовити євреям, з якими до війни товаришував.
“Помагав їм. А після стали вони ховатися в лісі. Поки годні були й не боялися, то приходили за продуктами”, — розповідає Катерина Шеремета.
Оскільки тоді вона була наймолодшою, то сама в ліс не ходила. Але з розповідей у родині знає: землянка, в якій ховалися євреї, була розташована в околицях гори Люта. З часом кількість втікачів зростала.
Старша наукова співробітниця Національного музею історії України у Другій світовій війні Світлана Демченко задокументувала спогади Дизі Рибак (у дівоцтві Лев) — однієї з врятованих Ільницькими єврейок:
“Мій батько знав Петра Ільницького із села Розточки. Вони товаришували, поважали один одного. Батько домовився зустрітися з Ільницьким 15 липня 1943 року. Ільницький мав відвезти нас у ліс, у Карпати. Там була землянка, в якій переховувалися дев’ять євреїв. За два дні до зустрічі німці знищили табір, в якому перебував мій батько. Ми з мамою змогли втекти. У призначений день Петро Ільницький приїхав по нас і повіз у ліс, як і обіцяв. Він нас не покинув, годував і дуже підтримував. У лісі, де ми переховувалися, метрів за 600 від нас була ще одна землянка. У ній жили приблизно 30 євреїв. Їх знайшли і знищили. Четверо з них втекли і випадково потрапили до нас. Ільницький дозволив і їм залишитися”, — розповідала Дизя Рибак.
Ризикував собою
Петро Ільницький годував 14 євреїв. Ризикуючи бути викритим, час від часу відправляв синів з харчами до лісу.
“Євреїв ставало все більше і більше. Ніхто й не рахував. Думаєте, так легко було годувати 14 душ? Тато їм не давав якихось делікатесів. Але, що можна було, аби вижили люди. Їздив у Збараж та Гошів купляти крупи та борошно, щоб було чим годувати євреїв. Та й вдома ще діти були”, — пригадує Катерина.
За два роки життя в лісі кілька євреїв померли від холоду та хвороб. До 1944 року дожили лише восьмеро з них.
“Коли прийшла радянська влада, Сталін хотів вигнати євреїв. Відкрив кордони — і на всі чотири сторони йдіть. Вони просили мого тата: “Їдьте з нами, там будемо жити”. Батько відповів: “Не поїду”. Він був господарем. Дітей мав”, — каже Катерина Шеремета.
Загибель брата і депортація
Окрім євреїв, Ільницькі також підтримували національно-визвольний рух. Найстарший син Петра у 1943 році пішов у повстанці.
“Василя спіймали й забрали до в’язниці в Станиславові. Я носила йому передачі. Ніхто мене не відганяв. Я зазирала до нього через віконце. Після цього ми так нічого про нього й не знали. Вже у 1991 році підняли документи: помер від тифу. Але де його кістки — у табір відвезли чи у в’язниці захворів — ніхто не знає”, — розповідає Катерина Шеремета.
У 1947 році Ільницьких визнали “буржуазними націоналістами”. За це, напевно, каже Катерина, їх і хотіли депортувати.
“А хіба тоді хтось пояснював таке? З Гошева відправляли ешелон на Долину, бо там чекали товарняки. Мій брат Михайло втік у село. Після цього і я почала тікати. Тато побачив і звернувся до старшого сина Степана: “Хлопці, і я буду втікати. Малі діти побігли, буду з ними”. Та й поїхали Степан і Кароль у Караганду”, — пригадує жінка.
Тітку Катерини Шеремети тоді також депортували через діяльність Петра Ільницького.
“У неї було п’ятеро дітей. Двоє малих повмирали дорогою. Викинули тіла через вікно — і все. Везли товарняком, в якому худоба їхала”, — каже Катерина.
Втеча додому та арешт
Навесні 1948 року Степан та Кароль Ільницькі втекли з Караганди в Україну.
“На великодні свята приїхали додому. Добиралися товарняками, як могли. Мій тато сказав: “Від своїх людей ми не сховаємося, нехай в селі знають”. І тоді Степана спіймали — дали півтора року ув’язнення через втечу”, — пригадує Катерина Шеремета.
Разом з ним арештували й Петра та Кароля Ільницьких. Вони втрьох відбули своє покарання й оселилися в Караганді на початку 1950-х років.
Молодші діти — Михайло та Катерина — жили у Розточках до 1952 року. Тоді радянська влада визнала їх спецпоселенцями і також депортувала. Родина знову возз’єдналася на чужині.
На засланні Катерина одружилася та народила п’ятьох дітей, працювала кравчинею.
До України вони з батьком, братами та власною сім’єю повернулася у 1974 році.
Родина Праведників народів світу
Петро Ільницький помер у 1984 році. Після його смерті зі Степаном, Каролем, Михайлом та Катериною зв’язалися брати Ґрюншлаги, які виїхали до Австралії.
“Вони розшукували тата, а він вже був на цвинтарі. Дуже хотіли прийти на його могилу. Їх було двоє братів й дочка в одного була. Вона уклякнула на цвинтарі перед моїм татом і каже: “Петре, я тобі дуже вдячна. Ти врятував мені батька”, — пригадує Катерина Шеремета.
У грудні 1994 року “Яд Вашем” визнав шістьох Ільницьких Праведниками народів світу. Петра та Василя — посмертно.
“Після цього люди сумнівалися: як так, що звання всім дали? Уся сім’я. Ми відповідали: вся сім’я допомагала. І всі ми ризикували”, — пояснює Катерина Шеремета.
