Оксана Рубаняк «Ксена» – військовослужбовиця ЗСУ. До 24 лютого 2022 року працювала в Івано-Франківській міській раді у відділі молодіжної політики та спорту, організовувала змагання зі ММА серед військовослужбовців.
Від початку війни пішла на фронт. Разом зі своїми земляками з Івано-Франківська утворили підрозділ кулеметників, в якому Оксана півтори роки була єдиною жінкою кулеметницею.
Отримала поранення, але повернулась на передову, де між боями отримує другу вищу освіту, пишуть Версії з посиланням на Подробиці.
Нині дівчина очолила один із підрозділів ЗСУ. Специфіка роботи змінилася, як і обов’язки. Але все це вдається, бо як каже «Ксена» – «вірні люди поряд».
Оксана зізнається, що прийшовши в кулеметний взвод спершу й не знала, як той кулемет виглядає.
«Так сталося, що ми прийшли в батальйон, був вільний штат кулеметного взводу і ми вирішили всі разом перейти туди. Мало хто знав, що таке кулемет, як він виглядає і скільки важить. Якби я знала, можливо б побоялась, що не справлюсь. Ми стали кулеметниками, що всі люди, які приїхали з Івано-Франківська, а нас було 35 осіб, залишилися в одному колективі», – розповідає кулеметниця.
Захисниця каже, що коли новомобілізовані чують про дівчину, яка йде на позиції, то це стає для них шоком. Дізнавшись, що це кулеметниця – навіть сміються, мовляв такого не може бути.
«Коли приходять на позиції, то часто бувало, що з одного кінця посадки приходили до мене на еСПешку, бо чули жіночий голос і не могли повірити, що тут є жінка. Приходили і казали, що треба зробити фото бо нам ніхто не повірить. Це було дивно для мене, але і зрозуміло тому, що чоловіки не так часто бачать на війні жінок, хоча вони є», – каже дівчина.
На початку часто стикалася з тим, що їй не дозволяли йти з хлопцями на позиції. Зізнається, що в таких ситуаціях морально було важко, бо відчуваєш наче тебе знецінюють. Коли командир сприйняв Оксану як бойову одиницю, тоді їй стало значно легше.
«Хлопці з часом звикли. Побачили, що я не боюся мишей, бруду і не віддаю їм свою роботу. Будемо відверті, чоловіки думають, що якщо є жінка то потрібно за неї виконувати роботу. Доходило до того, що хотіли забрати зброю бо тобі важко», – ділиться «Ксена».
Дівчина розповідає, що найбільше на війні їй страшно за людей, які поруч.
«Був випадок, коли думала: нехай загину я, але живуть мої хлопці. Це було 14 серпня, коли ми змушенні були відходити, бо був сильний наступ ворога. Ми вижили, були втрати у нашому підрозділі, але наш розрахунок вижив, на щастя», – згадує захисниця.
Але навіть до втрат звикаєш. Військовослужбовиця це знає з власного досвіду.
«Коли втрачаєш близьку людину. Коли переживаєш біль, після того зникають всі емоції. В деякому роді ти живеш, в деякому – існуєш. Як не звикнути до втрат, я не знаю… на жаль, я до цього звикла. Я дуже люблю своїх побратимів, хочу щоб усі повернулися додому живими і здоровими до своїх сімей. Я з багатьма знайома – з дружинами, з дітками”, – розповідає дівчина.
