У селищі Перегінське Калуського району все своє життя живе і працює Василь Семко. Він відомий на Бойківщині різьбяр, його роботами прикрашають не тільки ґаздівські оселі, а й храми.
Різьбярства Василь навчався сам ще у дитинстві, щодня удосконалюючи свої навички. Без художньої освіти йому вдається робити із бруска дерева вражаючі уяву витвори мистецтва. Після повернення з війни він продовжив працювати і прищеплює любов до дерева своїм трьом синам, пишуть Версії з посиланням на Глузд.
“Черпаю натхнення з цих лісів, з природи, з того, що можу торкатися рідних дерев”
У майстерні Василя Семка кипить робота, на мене дивляться великі дерев’яні скульптури, а зі стін — картини. На столі різьбяра лежить скульптура Ісуса, над якою він зараз працює. Різьбярством Василь захопився ще в дитинстві, воно було популярним серед мешканців села. Але всього навчався сам.
“Свої перші роботи я почав різьбити в 14 років. У нас тобі було багато майстрів, але я сам все вивчав, досліджував, як працювати з різною деревиною, разом із батьком ми кували мої перші інструменти, які маю досі. У ті роки були популярні декоративні підставки, мисливські трофеї, з них я і починав. А згодом захопився пластикою. Вивчав самотужки анатомію і пробував різьбити фігурки, картини, статуї, вигадував композиції”, — розповідає майстер.
Вже за часів вільної України Василь Семко багато бував за кордоном, їздив туди працювати, відвідував фестивалі, брав участь у конкурсах і переймав досвід колег, але ніколи не думав покидати рідні краї.
“Я все життя прожив тут, мої батьки та дідусі — бойки, і я себе вважаю справжнім бойком. Багато подорожував, був і у росії, працював лісорубом. Там я відморозив собі руки та ноги і сказав, що більше туди не повернуся. Завжди тягнуло на рідну землю, бо тут мені добре. Я живу мистецтвом і черпаю натхнення з цих лісів, з природи, з того, що можу торкатися рідних дерев”.
У навколишніх селах Василя Семка знають добре і замовляють його роботи для себе, на подарунки, для храмів, є вони і в приватних колекціях.
“Робота починається з задуму та ескізу. Я підбираю деревину, обрізаю, фрезую, склеюю потрібні мені шматки між собою, вирізаю бензопилою, різьблю, шліфую, і так скульптура доводиться до ідеалу. Хоч по дереву складно різьбити, але для мене це релакс. Найбільше подобається в моїй роботі той момент, коли начебто дивишся на той шматок дерева і не знаєш, з якого боку за нього взятися, а потім робота йде і вкінці виходить щось красиве, чим можна милуватися”, – розповідає пан Василь.
Майстер ділиться, що вміє працювати з усією деревиною, зокрема й з екзотичними видами.
“Найбільше я використовую липу, кедр, дуб. Працюю як з м’якими породами, так і з твердішими, і вважаю, що немає такого матеріалу, який би не піддався інструментам, а їх у мене дуже багато і вони призначені для різної роботи, як пензлики у художника. Одні працюють в плоскості, іншими стесую багато матеріалу з брусків дерева. Зараз стамески (інструменти для різьблення, — ред.) я замовляю і можу дозволити собі світові бренди. Раніше, коли тільки починав, то кував разом із батьком. Вивчив металообробку і все, що мені було потрібно, робив сам. Якщо якогось інструмента не вистачає — роблю сам. Для різних робіт — різні стамески. Є такі, як шило для скрупульозної роботи, є великі, які забирають багато матеріалу”.
“Вироби будуть стояти ще років сто, а то і більше!”
Пан Василь розповідає, що різьбярів залишилося мало, але він живе цією справою і передає свої знання іншим.
“Вже не так багато у регіоні людей, які займаються художнім різьбленням. Але я дуже хочу передати цю справу іншим. Я і навчаю людей, займаюсь різьбленням з моїми синами. Старший вже сам приходить в майстерню без мене.
Раніше були фестивалі, змагання з бензопиляння на швидкість, їздив і за кордон, але пандемія і війна все змінили. Тепер людям не до цього”.
Але свою майстерність він закарбовує у скульптурах.
“Мене дуже тішить, що після добре зробленої роботи вироби будуть стояти ще років сто, а то і більше! Є такі твори, які роблю місяць, але люди замовляють, готові чекати, і це мене тішить!”.
За словами різьбяра, за кордоном таке мистецтво більше розвинене, але він не покидає можливості розвивати його тут, вдома.
“Головне його знову розвивати, займатися. Все, що я знаю, передаю дітям. Я ніде не вчився, художньої освіти не мав, читав книжки, дивився щось в інтернеті, надихався роботами Пінзеля, і можу на своєму прикладі показати і розповісти про те, який це складний шлях, але це дуже творча робота, яка мене заспокоює”, — ділиться майстер.
“Після того, як я повернувся з війни, художнє різьбярство стало для мене ще й реабілітацією”.
На війну Василь Семко пішов у березні 2022 року. Отримав три поранення, останнє – у голову. Довго лікувався, але тепер знову повернувся до роботи у майстерні.
“Як тільки люди почули, що я знову тут і працюю, – почали звертатися. І я, хоч і не мав сил та здоров’я, брався до роботи. Це мене лікує. Тут я відключаюсь від всіх думок, від новин, поринаю в роботу, відпочиваю і відновлююсь”, – розповідає пан Василь.
Долучає до своєї роботи й інших ветеранів, допомагає їм почати свою справу. Так вони гуртуються і створюють мистецтво.
Є у Василя Семка улюблені роботи – серія бойківських опришків.
“Їх замовляли у мене ще до війни, але вони мені так сподобалися, що я їх зробив ще раз! Кожен з них унікальний і неповторний!”.
А ще майстер відтворив старовинну дерев’яну скриню. Прикрасив її бойківськими візерунками та орнаментами.
“Я справжній бойко, якщо дивитися за етносом. Ми тут всі бойки. І ми відрізняємся від гуцулів, від лемків. Ми — роботяги, кожен може викрутитися, заробити, ми дуже патріотичні. І всі ми залишаємося тут, цінуємо рідну землю і працюємо. Робимо світ навколо себе кращим, не чекаючи на владу”.
