Без них важко уявити український фронт. З перших днів війни вони допомагають українським захисникам всім чим лише можна – від амуніції до дороговартісної техніки та машин.
І не тільки купують все це, але й доставляють бійцям на передову, щоразу долаючи тисячі кілометрів, наражаючи себе на небезпеку.
Герої нашого наступного сюжету – жителі прикарпатського села Лісний Хлібичин – вже втратили лік, скільки разів здійснили таких вояжів до своїх бійців-земляків. Разом із волонтерами проїхалися і кореспондентка Жанна Дутчак, пишуть Подробиці.
Центр прикарпатського села Лісний Хлібичин нагадує справжній мурашник. Туди-сюди бігають місцеві. Завантажують до бусу великі коробки. Селяни квапляться, бо вже за кілька годин автівка вирушає в чергову поїздку на фронт.
В ЗСУ з Лісного Хлібичина на різних напрямках нині служить сімдесят чоловіків. І селяни опікуються своїми воїнами-землякам.
З перших місяців війни постійно навідуються до них на схід, і щоразу – з чималим вантажем.
Іван П’ятничук, житель села Лісний Хлібичин:
Це за останній місяць вже четверта поїздка, у нас із продуктів майже нічого такого і не залишилось, що люди давали і присилали із-за кордону.
На передову везуть і цього “залізного коня”.
Цей пікап жителі села придбали закордоном ще декілька місяців тому. Машина вже побувала на передовій. І виконала не одне бойове завдання, поки не зламалась. Сільські волонтери забрали її з фронту і швидко відремонтували.
Василь Плещук, житель села Лісний Хлібичин:
У нас є хлопці механіки. Привозимо, розбираємо до гвинтика, і збираємо.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
Машина вже на лафеті, смаколики, будматеріали та електроніка завантажені до бусу. На годиннику майже 9 вечора, і ми готові вирушати в дорогу. До місця призначення – понад тисяча двісті кілометрів.
Їдемо утрьох. Мої супутники – Віталій та Михайло. Поки один за кермом, інший – на задньому сидінні намагається відпочити й трохи подрімати. Вже за Тернополем – перша “неприємність” – з ладу виходить бус.
Так, ремінь цілий, його просто скинуло… Добре, я зараз ремінь натягну – це не проблема…
Та поломка виявилася набагато серйознішою, ніж здавалася спершу.
Поки що ми не можемо їхати. Простими словами – натяжний ролик вийшов з ладу і скинуло нам ремінь.
Ніч, порожня траса, поле й ліс… Волонтери кілька годин намагаються “реанімувати” авто… Але – безуспішно. Врешті відчіпляють лафет і повільно на аварійках “сунуть” до міста шукати допомоги.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
На годиннику 4 ранку, ми досі у Тернополі. Полагодити машину нам так і не вдалося. Ми доїхали до найближчої автозаправки й прийняли рішення – тут залишаємо Віталія на поламаному спринтері, він буде чекати ранку. Вже ранком звернеться в автосервіс, можливо, йому вдасться швидко полагодити авто і він нас наздожене. А тим часом ми з Михайлом вирушаємо на пікапі до Костянтинівки.
Михайло, як і більшість його односельців – волонтерить із перших днів війни. Свої поїздки на схід вже давно перестав рахувати.
Михайло Остап’юк, волонтер:
Я думаю, що їх понад тридцять. Плюс-мінус 35-34. Боюся помилитися. Ніколи не думав і не планував, що буду знати дороги Донецької, Харківської й всієї лінії фронту краще, ніж знаю своєї, рідної Франківської області.
Зазвичай, одна поїздка займає три-чотири дні, каже волонтер.
Михайло Остап’юк, волонтер:
У один напрямок не їдеться, їдеться по лінії фронту від Запоріжжя до Донецька, а інколи й до Купянська, тому що 70 осіб, і немає такого, що двоє є десь в одному місці. Тому просимо десь зійтися чи в Дружківці, чи в Костянтинівці, чи в Лимані.
Тим часом Віталій полагодив спринтер. Наздогнав нас у Кропивницькому. І прямуємо далі знову разом.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
На домовлене місце ми планували прибути о п’ятій вечора. Хлопці мали лише пару годин, аби забрати авто. Але поломка в дорозі сильно вибила нас із графіку. на годиннику майже 11 вечора, а ми лише заїжджаємо на Донеччину. Чекати на нас так довго бійці не можуть. Тож, ми домовились, що залишимо машину ближче до лінії фронту – в їхніх односельців-побратимів.
Кілька годин на сон в машині, і знову – в дорогу. На ранок нарешті дістаємося в перший пункт призначення – одне із деокупованих сіл Харківщини. Волонтерів тут вже чекають.
Тарас пішов на фронт добровольцем ще торік у березні. І вже півтора року – на “нулі”. Зізнається: без допомоги земляків було б скрутно.
Тарас, військовослужбовець ЗСУ:
Вже мені передали чотири дрони. Волонтери мої – супер, що треба, їм дзвоню. Мені вже буває стидно дзвонити, але Міша каже: дзвони, кажи, що треба – знайдемо.
Перша машина, яка з’явилася в його підрозділі – була від односельців.
– Тут був приліт, тут осколок. Треба переробити, аби робив передній міст. – За скільки треба? – Хоча б за два тижні.
Волонтери забирають автівку. А бійцю віддають клямри для будівництва бліндажів, а ще – смаколики. Перш ніж ми їдемо далі, бійці пригощають нас кавою на їхній кухні.
Прощаємось і мчимо далі. Кілометри по бездоріжжю. Не так давно тут точилися запеклі бої, після яких залишились розбомблені села та “лисі” посадки.
Віталій Барабаш, волонтер:
Якщо в когось є якісь проблеми, чи хтось вважає, що у нього щось погано, йому б не пошкодило поїхати сюди й побачити це все своїми очима. Це все зруйноване. Одне бачити – це через телефон чи телевізор, а друге – це побачити вживу.
Лиман, Слов’янськ, Краматорськ – проїжджаємо місто за містом. І всюди нас чекають. Бійці приїжджають прямо з позицій, аби побачитись із земляками.
Позивний “Френк”, військовослужбовець ЗСУ:
Попросив я наших волонтерів, і вони швидше, як за два тижні привезли рацію, яка нам дуже потрібна.
І ось – залишилась остання зупинка. І приємна місія – передати пакунок від рідних та вітання від односельців захиснику, в якого сьогодні День народження.
Мирослав, військовослужбовець ЗСУ:
– Мама вам подарунок, а Ви мамі що? – Теж подарунок. – Який? – Собачку. Мама сама хотіла собачку, у нас вдома вже старенький, тепер буде новенький.
Везе додому хвостатого і боєць із позивний “Вусач”.
Вона до нас прибилася. Вона мені сподобалась, везу додому. Маю дома дівчинку, буду мати ще одну. Я до неї привик уже.
Чоловік доброволець з Івано-Франківська, на війні – вже півтора року. У відпустку їде вперше. Пропонуємо підвезти. І з Донеччини – всі разом вирушаємо додому.
Жанна Дутчак, кореспондентка:
Чотири дні у дорозі, майже три тисячі кілометрів і наша місія нарешті завершена. Ми вдома. Але вже завтра волонтери розпочнуть підготовку до нової поїздки на схід. Адже цей пікап, який ми привезли із собою, потрібно якнайшвидше відремонтувати й знову відправити на передову. А ще за той час поки ми були в дорозі сільські волонтери встигли із-за кордону привести ще одну автівку, її відремонтувати й вона також чекає на своє відправлення на передову.
