У 2024 році українську писанку можуть внести до переліку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. У 2023 році великоднє яйце пройшло технічний відбір до номінації.
Суспільне поспілкувалося з ініціаторами подання та з писанкаркою із прикарпатського села Космач, де зберігають цю традицію, передає Фіртка.
У 2018 році Міністерство культури України за поданням Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського внесло гуцульську писанку до переліку нематеріальної спадщини України.
Після цього Мінкульт подав українське великоднє яйце на розгляд ЮНЕСКО. Зі слів гендиректорки музею Ярослави Ткачук, заклад надав Міністерству підстави, що писанка варта того, аби увійти до списку нематеріальної культурної спадщини.
“Писанкарство — це традиційна культура, яка впродовж не менше 50 років не переривалася. Друга підстава — це те, що ми мали зібрати відомості не тільки самої історії цього виду мистецтва, але й знайти майстрів, які успадкували цю традицію і сьогодні є її носіями”, — розповідає Ярослава Ткачук.
Найбільше писанкарів — у Космачі
Найбільше майстрів писанкарства — у гірському селі Космач. Там традицію передають з покоління у покоління.
Цим ремеслом займається сім’я Ганни Линдюк. Сама ж жінка почала розписувати великодні яйця ще у дитинстві.
“Як я була у 3 класі, мама каже: “Ти файно малюєш і ти підеш писати писанки”. Послала мене до такої старенької жінки, як я тепер.
Вона мені показала, навела по одній лінії основні, щоб я попри ту лінію писала свою, щоб так навчилася розтинати їх”, — розповідає Ганна Линдюк.
Традиція, яка вижила попри заборони й знущання
Майстриня пригадує: радянська влада хотіла знищити українські традиції, зокрема й писанкарство. Попри це, жителі села продовжували розписувати яйця.
“Дівчиною ще була, до школи ходила, принесла писанки в коробці на базар. Скільки я їх там принесла? А в жінок були великі кошелі з писанками. То просто били їх жінкам. Тікали. Знущалися просто з гуцулів, бо хотіли знищити.
Я забігла у якусь вуличку та й продала свої писанки — у мене не було багато”, — говорить Ганна Линдюк.
Свої вміння жінка передала не одному поколінню. Писанкарством займаються її дочки та внучки. Окрім того, майстриня проводить майстер-класи.
“Найбільше в Україні й, напевно, у світі, у нашому селі пишуть писанки. Традиція передається з покоління у покоління — від діда-прадіда.
Бабусі писали. Мужчини рідко писали писанки, більше — жінки. Але було, що й чоловіки писали теж”, — розповідає дочка писанкарки Ольга.
Жовтогарячий — колір космацької писанки
Ганна Линдюк каже: традиційна космацька писанка розписана яскравими жовтогарячими кольорами. Це символізує їхнє з усіх боків освітлене сонцем село.
“Початки жовтогарячої писанки вийшли суто з Космача. Унікальне село наше таке жовтогаряче — як наш одяг, вишиванка і писанки. Келія сонця — ця назва так відобразилася у наших кольорах.
Прокурава, Брустури, Шепіт і з іншої сторони Березів — там зовсім інакші кольори. Ніде немає такого жовтогарячого, як у нашому селі”, — пояснює майстриня.
З її слів, за малюнками на писанках легко розпізнати її автора, а подекуди — визначити, звідки він. Бо кожен візерунок — це наче почерк людини.
“У більшості жінки пишуть писанки суто узорами. А я хочу на кожній писанці якусь пташку (символ волі), коника (символ сили), рибку, яка символізує те, що Ісус Христос рибини ділив і вони множилися. І я це хочу обов’язково поєднати, коли пишу писанку”, — розповідає Ганна Линдюк.
“Маємо зберегти це як доказ того, що наше мистецтво не пропаде”
Майстриня каже: важливо, щоб писанкарство не занепало і про нього знали у всьому світі.
“Зараз у час війни ми повинні берегти це наше мистецтво, бо маль хотів знищити його споконвіку, відколи воно є. Петро I, Катерина II — це ще Шевченко писав, що маль він для того і є, щоб знищити Україну.
Я вже старша, але мої внуки та правнуки мають це зберегти як доказ того, що в нас було мистецтво, і воно не пропаде”, — говорить Ганна Линдюк.
