Цей текст мисткині Весели Найденової був опублікований в альманасі «Тінь імператора або “Пташка, що боялась злетіти”» Весели Найденової та Сергія Ворона.
Postimpreza публікує його без змін та з оригінальним правописом.
…Перше враження, яке на мене справило приміщення старого Худграфу (художнього факультету Прикарпатського університету на вул.Мазепи; тепер там Педінститут), це відчуття, що я потрапила до реально діючого борделю
(до приходу «червоних» у 1939 році тут дійсно був бордель — центральний у Станіславі, сюди приїздили розважитися навіть зі Львова).
Дух бурлескового життя наповнював фойє і так званого «Актового залу». Актовий зал — на першому поверсі старого Худграфу, з обох сторін розташовано по дві кімнати — навчальні кабінети. Можна з легкістю уявити, як за часів борделю тут у залі стояли столики; на сцені танцювали дівчата, розважаючи гостей і клієнтів. Також, тепер можна собі лише уявити, якими звабливими та випещено-доглянутими були ті Феї Кохання — маючи на собі тільки мережані панчохи й тугі, розшиті люрексом, корсети.
На другий і третій поверх можна дістатися сходами. Одні — парадні — вели одразу з фойє, а інші були приховані так, що клієнти могли і не перетинатися поміж собою. На другому поверсі вихід на терасу, яка з’єднує два крила будови. На третьому поверсі по балкону можна було також переходити з одного крила в інше.
Маленькі кімнатки і трохи більші кімнати, в яких тепер були наші учбові аудиторії з живопису, малюнку, композиції — тоді призначалися для надання панству інтимних послуг і все це й досі просочене млосним духом борделю. Різниця тільки та, що на стіні зараз табличка з написом, що це «Педінститут» і дівчата ходять не в корсетах, а щодо внутрішнього світу, то сутність не змінилася…
Кожне давнє європейське місто мало своїх духів, з-поміж яких «Дух Борделю» посідає аж ніяк не останнє місце.
Бордель — окрема територія. Така собі маленька держава зі своїми законами і правилами, своїм устроєм, яку добре вимуровані стіни розмежовують від зовнішнього світу. Потрапивши сюди, немов опиняєшся у Саду всіх можливих земних насолод. Проте все це є не більше, ніж ілюзією, короткотривалим задоволенням, дурманом, за яким криється щось первинно-глибинне — на рівні інстинктів, первісних почуттів — прагнення жаданої насолоди, безтурботності.
Хтось отримував тут саме ту бажану насолоду, задоволення своїх приземлених, тілесних потреб, хтось, як Тулуз Лотрек, що черпав у славнозвісних борделях Монмартру натхнення в образах повій, які були йому за натурниць. Стіни борделю бачили зраду, біль розлуки, стогін насолоди, крик самотності і навіть — кохання. У стінах борделю зароджувалися й політичні інтриги. Окремий світ, без якого годі уявити не те що нинішній Станіслав, але й, насамперед — тодішній.
Ілюстрації: серія графічних робіт Весели Найденової «Борделі Станіслава» (туш, перо), 2008 рік
